Ім’я для дитини — вибір згідно із законом.
Lex est, quod notаmus (закон є те, що ми роз’яснюємо)
Поява в сім’ї дитини — це майже завжди яскрава і довгоочікувана подія. Батьки готові оточити крихітку, яка щойно народилася, любов’ю, ніжністю і турботою. Проте вони практично з самого народження дитини пов’язують з нею надії на реалізацію багатьох власних амбіцій і бажань.
Як ти човен назвеш…
Одне з перших рішень, які належить прийняти батькам, — вибір імені для дитини. Це дуже серйозне рішення, тому новоспеченим мамі й татові варто підійти до цього процесу не тільки з фантазією, а й з повною відповідальністю. Багато хто вважає, що ім’я впливає на характер людини, і тому пошук його — напружена і хвилююча робота для обох батьків.
Коли новій людині дають ім’я, це ще й суспільні відносини, що підлягають і правовому регулюванню. Ці відносини входять в інститут особистих немайнових прав та обов’язків батьків і дітей. Логічно, що такі правовідносини регулюються сімейним законодавством.
Сімейний кодекс регламентує, що «ім’я дитини визначається за згодою батьків» (ч.1 ст.146). Законодавця не цікавить, яким саме чином батьки повинні дійти згоди, і, напевно, це правильно. Кожний з батьків пропонує ім’я, яке він вважає найблагозвучнішим, з яким, можливо, пов’язана якась життєва історія, або, буває, надають перевагу імені когось із прабатьків.
Загалом, хто з батьків і яким чином «переможе» — виключно їхня особиста справа. Цей процес має досить інтимний характер, тому правові механізми тут не діють.
Стукайте — вам відчинять
Але що ж робити, якщо дійти згоди ніяк не вдається? Як на зло, запропоноване батьком ім’я викликає стійкі негативні асоціації в матері, а ім’я, яке пропонує матір, на думку батька, абсолютно неприйнятне в нинішньому столітті.
Ось тут і долучається держава зі своєю функцією регулювання суспільних відносин. Новий СК передбачив цю ситуацію. Згідно з ч.3 ст.146 СК «спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватись органом опіки і піклування або судом».
До набрання чинності СК головним нормативно-правовим актом у сімейному праві був Кодекс про шлюб та сім’ю. Він теж містив подібну правову норму — ч.2 ст.63 КпШС, згідно з якою для вирішення спору щодо імені дитини батьки могли звернутися до органів опіки і піклування. Можливість вирішити спір між батьками щодо імені дитини в судовому порядку є новиною сімейного законодавства незалежної України.
Аналіз цієї правової норми (ч.3 ст.146 СК) цікавий перш за все з процесуально-правового боку. Уявивши собі судовий процес із визначення імені дитини, можна знайти велику кількість питань і неузгодженостей. Тому варто розібрати це судове слухання поетапно.
Етап 1. Визначення судочинства
Новий Цивільний процесуальний кодекс розрізняє три види цивільного судочинства: позовне, окреме і наказне.
Позовне судочинство характеризується наявністю спору про цивільне право (може виникати в сімейних, трудових, земельних та інших правовідносинах), а також тим, що однією зі сторін тут завжди виступає фізична особа.
Окреме судочинство характеризується відсутністю спору про цивільне право і застосовується у випадках встановлення правового статусу фізичної або юридичної особи для подальшої можливості реалізації особою своїх прав і обов’язків.
Наказне судочинство є нововведенням ЦПК. Судовий наказ — це особлива форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або майна за заявою особи, яка має право на таку вимогу.
Зміст ч.3 ст.146 СК не дає чіткого визначення виду цивільного судочинства, в якому має розглядатися така категорія справ. Можна визначити його методом виключення. Оскільки предметом розгляду є не гроші чи майно, то, звичайно, така справа не може розглядатися в порядку наказного проваждення.
Складніше вибирати між позовним і окремим судочинством. На користь позовного виступає наявність спору, проте чи є предметом спору цивільне право? Варто зазначити, що, будучи складником глави 13 СК «Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей», визначення імені дитини чітко не належить ні до прав, ні до обов’язків батьків. І все-таки окреме провадження не терпить наявності будь-якого спору, і це відіграє тут вирішальну роль.
Таким чином, за відсутності вказівки в законі «перемога» віддається позовному судочинству.
Етап 2. Порушення цивільної справи
Не менш захопливою є стадія порушення цивільної справи з приводу вибору імені для дитини. Закон не містить правил проведення судового процесу в справі про вибір імені для дитини, тому їх потрібно визначати шляхом логічних роздумів.
Позовне судочинство передбачає пред’явлення позовної заяви і наявність двох сторін — позивача й відповідача. На перший погляд, усе здається досить простим: у дитини двоє батьків, між якими виникла суперечка, вони й повинні виступати сторонами процесу. Оскільки предметом позову є спірні сімейні правовідносини, то головним питанням тут стає: чиє і яке саме право порушене?
Права на одноосібне визначення імені будь-ким із батьків не існує — є положення про вибір імені за згодою. Але батьки разом не можуть дійти згоди з приводу вибору імені для їхньої дитини. Тобто фактично порушення права немає, тому що немає самого права. По суті, заява повинна надійти від обох батьків, адже вони мають «спільний статус», однакові права та обов’язки, і виступати в суді вони повинні на одній стороні.
Але, виходячи з того, що між батьками є спір, все ж таки «розділимо» їх на дві процесуальні сторони. Причому відповідачу варто пред’явити зустрічний позов з аналогічними вимогами.
Етап 3. Судовий розгляд і рішення
Якщо уявити, що така справа дійшла до стадії судового розгляду, картина стає невизначеною для всіх учасників цивільного процесу, зокрема для судді.
По-перше, виникає питання, на якій підставі суд повинен надати перевагу комусь із батьків. Адже згідно із законом вони рівні у своїх правах і обов’язках відносно дитини (ст.141 СК). Закон також не знає імен, які мають «перевагу».
Можна, звичайно, припустити, що суддя вибере те ім’я, яке підходить за національним критерієм (а якщо батьки різних національностей?), або яка благозвучніше і краще поєднується з прізвищем і по батькові (чисто суб’єктивний погляд судді), або яке має велике значення для якоїсь сторони (оцінне поняття, яке можна оспорювати до безкінечності). Але це лише роздуми — правових підстав для таких переваг немає.
По-друге: яким саме має бути рішення в такій справі? Найцікавіший варіант — це зобов’язати батьків дійти згоди й дати дитині ім’я. Звичайно, він звучить щонайменше дивно. Законодавець розраховує, що суд повинен винести рішення, яким зобов’яже батьків назвати дитину конкретним ім’ям.
Етап 4. Виконання судового рішення
І от новоспечені батьки виходять із залу судових засідань з дитиною та судовим рішенням. Принцип обов’язковості судових рішень (ч.1 ст.14 ЦПК) приводить їх до органів реєстрації актів цивільного стану для реєстрації народження нової людини з ім’ям, вибраним згідно із законом.
Проте чи буде це рішення законним (ст.213 ЦПК)? Законність визначається в ЦПК досить «тавтологічно» і полягає у виконанні судом вимог цивільного судочинства і вирішенні справи відповідно до закону (ч.2 ст.213 ЦПК). А якщо положень закону з цієї категорії справ не існує, то коли справа буде вирішена відповідно до закону, а коли ні — питання спірне.
Крім того, рішення про примусове присвоєння дитині певного імені позбавляє батьків та її саму можливості в майбутньому його змінити. Адже при такому бажанні є підстави вгледіти тут невиконання рішення суду, за що передбачена відповідальність (ч.2 ст.14 ЦПК).
Етап 5. Перегляд судового рішення
Порушення принципу законності є підставою для скасування рішення суду і винесення нового рішення або зміни рішення судом апеляційної (п.4 ч.1 ст.309 ЦПК), а також касаційної (ч.1 ст.341 ЦПК) інстанцій. Відповідно до ч.2 ст.309 ЦПК «норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягає застосуванню».
У такому разі про яку законність рішень суду в цій категорії справ можна говорити, якщо не існує закону, який регулює такі правовідносини? Правова норма є condiсio sine qua non (умова, без якої немає законності), тобто умовою, без якої законність неможлива. Оскільки немає правових норм, які регулювали б правовідносини з приводу вибору імені для дитини судом, то й рішення суду в цій справі явно буде розцінене як незаконне.
Проявіть турботу про мух, а слони самі про себе потурбуються (закон замінюваності Пітера)
Нововведена правова норма, закріплена в ч.3 ст.146 СК, по суті, недієва. Вона вкотре нагадує про вічну розбіжність із приводу меж регулювання державою сімейних правовідносин. Визначення імені для дитини за наявності в неї батьків може бути здійснене лише обопільно.
Не варто доводити вирішення цього питання до судового розгляду. Тут мають діяти стосунки в сім’ї, а не юридичний механізм. І не варто дотримуватися принципу Пфейфера: ніколи не ухвалюйте рішення самі, якщо можна змусити зробити це когось іншого.
Вікторія СУРАЄВА
Источник: ЗАКОН&БИЗНЕС
.jpg)
